Це перший в історії міжнародних відносин акт, в якому проголошено широке коло основних прав і свобод людини, до дотримання яких, повинні прагнути всі народи і всі держави. Загальна декларація була прийнята у вигляді резолюції Генеральної Асамблеї, і тому, згідно зі Статутом ООН, носить лише рекомендаційний характер. Проте нині права і свободи, проголошені в ній, розглядаються як юридично обов’язкові звичайні чи договірні норми.
Визначаючи універсальні міжнародні стандарти прав людини, ООН визнала, що вони не можуть залежати від кордонів країн і повинні бути однаково забезпечені на різних континентах. Жодна країна світу не може вільно порушувати права людини, виходячи зі своїх внутрішніх інтересів. Дотримання прав людини є турботою не лише конкретної держави, а й усієї міжнародної спільноти. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини не є внутрішньою справою тієї чи іншої країни. Права людини не мають кордонів.
Права людини не даруються державою, а належать кожному від народження. Всі права людини – громадянські, політичні, економічні, соціальні є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємопов’язаними. Вони є основою людського існування та розвитку.
На сьогодні важливо, щоб кожна людина знала свої права, щоб ці права стали цінністю, визнаною і державою, і суспільством.
Основні положення цього документа в тій або іншій формі повторюються в багатьох міжнародних договорах, в конституціях держав-членів ООН. 28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України, в якій відображені всі норми що проголошені Загальною декларацією прав людини та зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
На розвиток положень Загальної Декларації було ухвалено інші міжнародні угоди, що визначили універсальні стандарти прав людини: Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (1966), Міжнародний Пакт про соціальні, економічні та культурні права (1966). 1975 року затверджено заключні документи Гельсінської наради з питань безпеки та співпраці, що чітко визначили: в інтересах загальної безпеки права людини не є внутрішньою справою країн, а є предметом законного інтересу міжнародного співтовариства.
Загальна декларація прав людини була і залишається загальним надбанням людства, однією з найважливіших цінностей XX століття.